Творчі доробки моїх вихованців

                                               
                                                                    Творчий доробок

Поезії мого дитинства

                     Учениці  НВК «Топорівська ЗОШ І-ІІІ ст.»

                                                                   Зелізко Катерини

                                                Дочці Прометея

Є у мене улюблена поетеса,

А зовуть її Українка Леся.

Її твори – коштовні перлини,

Чарують серце кожної людини.

Її помисли – чисті і світлі,

Її слово – безсмертне й святе.

Її правда – щира і вічна,

І кохання її – неземне.

Щоб не плакати, завжди сміялась

І крізь сльози співала пісні,

Сильна духом завжди залишалась

У найважчі хвилини й дні.

Хай зростають нові покоління,

Хай минають століття й роки,

А вогонь твій горить нетлінно,

Твої твори – на всі віки!

У портрет твій вдивляюсь з любов’ю:

Ти на нім – така рідна, близька,

Ти, дочко Прометея, вічна, як правда!

Ти, дочко Прометея, для нас – свята!

                                        Летять білокрилі

З далекого краю вертали лелеки

До рідного дому,де отчий їх дім.

Щасливе гніздечко тут звили ще вперше,

Щоб твердо було крокувать у житті…

Летять білокрилі, кружляють в танку.

Співають-курличуть чарівную пісню свою

Про матінку рідну, родину щасливу,

Кохану Вкраїну, мову її солов’їну.

Співають,  курличуть на всі голоси:

«Говорім по-вкраїнськи, читаймо книжки,

Країну рідненьку шануймо завжди-

Щасливі будемо на усі віки!»

Люблять птахів цих дорослі й малі.

Вони – символ спокою й миру на Землі…

В синім небі майоріли два білих крила:

Це лелеченька нам долю принесла…

                                   Моя Україна

Краю мій рідний, моя Україно!

Всім серцем люблю я тебе.

Твої лани, степи, високі гори,

Твоє казкове Чорне море.

Люблю твій колос золотий

І ріки чисті, швидкоплинні.

Люблю я прапор жовто-синій

І герб державний твій єдиний.

Тобі ніколи я не зраджу.

За твою долю завше Бога помолю.

Я хочу… Ні! Я просто мушу

Сказати голосно, що я тебе люблю!

То ж єднаймось, брати-українці,

Саме  в єдності – сила й краса.

Вічна мова моя солов'їна!

І держава у мене - одна!

                                                       Мала Батьківщина

Де сонце встає серед поля,

Де за лісом ховається день -

На щастя пророче тополя,

І чути вкраїнських пісень.

Де зіронька ясна про долю шепоче

Із місяцем – красенем на небесах.

Де вітер вербовії коси тріпоче

В густих, предковічних лісах.

Дитинства колиска, де мама і тато

Мене колисали, малесеньку, в снах.

Мала Батьківщино, яка ж ти прекрасна!

Із тебе в життя розпочнеться мій шлях.

                                            

                                                                     Матусі

Мамо, мамочко, матусю!

Як до тебе пригорнуся,

То про все забуду вмить.

Ніжно серденько щемить.

Я люблю тебе, рідненька,

Ти ж – як сонце золоте.

Ти ж – як квіточка гарненька,

Що не в’яне, а цвіте.

Дякую за ніжне слово

І за пісню колискову.

Богу дяку посилаю,

Що тебе, рідненька, маю.

Світ зміниться на краще

         Одного разу моя матуся розносила запрошення на вибори і зайшла у хатину, що на околиці села, недалеко біля дрімучого лісу.

У цій невеличкій біленькій господі проживала старенька, самотня бабуся. Вона – важко хвора: в неї після інсульту паралізована права рука і нога. Бабуся ледве пересувається по хаті. Та ще й до того – у неї поганий зір. Побачивши життя старенької, материнське серце обпеклося гірким болем.

У хаті було не прибрано. Посуд: дві залізні миски, кілька старих ложок і горняток –  давно були вже не миті.

Наступного дня я з сестрою господарювали вже в її господі. Всі її речі гарненько поскладали, ретельно підмели хату, начисто помили підлогу, посуд, повитирали пилюку. Потім пригостили бабусю ласощами, які приготувала наша мама: червоний борщик, вареники, сметанка, сир. А ще купили  солодощі: цукерки, печиво. Подарували їй нову, розмальовану червоними квітами, миску… Здавалось, ніби все на своїх місцях. Але чому так темно в хаті? Мій погляд зупинився на невеличкому, з південного боку, віконечку. Давненько вже було воно не мите. Проте, на вузенькому підвіконні милувала око квітуча яскраво-червона пеларгонія.

- А це – найдорожчий подарунок у моєму житті, - промовила бабуся Параня, - вже кілька років цей нев’янучий цвіт нагадує моє шестидесятиліття. Найдорожчий, бо подарований сином… Усе своє нелегке життя я присвятила йому. А тепер…

Бабуся заплакала.

- Я така самотня… Діточки мої дорогенькі, я буду щодня просити у Всевишнього здоров’ячка для вас.  Ви – справжні донечки у своєї мами. Вона може гордитися вами. Я вірю, що на старості літ вона не буде така самотня, як я… О мій синочку! Прийди до мене. У тебе теж є діти. Ти ж бо батько… 

І бабуся знову заплакала…

Прощаючись з нами, старенька щиро дякувала і все просила, щоб ми ще побули трохи у неї, бо сумно їй, одинокій. А наші серця запалали радістю, що ми зробили у своєму маленькому житті велику добру справу.

Відтоді кожної суботи ми у бабусі Парані. Тепер вона нам, наче рідна!

Напевно, у нашому селі є ще багато таких одиноких людей, в яких немає рідних. Тому я звертаюся до нас, молодого покоління: «Будьмо хоч краплиночку добрішими, робімо корисні справи, піклуймося про старших, допомагаймо їм у важку хвилину».

Бо й у Біблії, Книзі книг, сказано: «Хто робить погане, того страх жене, а біда зустрічає».

Будьмо добрими, і світ зміниться на краще!

                                Творчий доробок

Мелодії мого серця

Учня 10 класу НВК "Топорівська ЗОШ І-ІІІ ст."
Пони Дмитра

Дивний сон

Одного разу, гортаючи сторінки календаря, я побачив, що у році  є дуже багато знаменних дат. Проте, мабуть, для кожної людини найкращим і найбажанішим святом є її день народження. Для  мене, як і для більшості, – також. Власне сьогодні  і є моє найкраще свято. Цього року мені пощастило, адже мій день народження у суботу і не потрібно нікуди поспішати.

Сьогодні я прокинувся рано. Першими, хто мене привітав, - це мої батьки. Одразу ж, після найніжніших слів від найрідніших людей, ми з мамою пішли на кухню готувати святковий обід, оскільки до мене за кілька годин мали прийти друзі. Час за приготуванням пролетів швидко. І вже на порозі дому з’явилися мої гості. Я запросив усіх за святковий стіл. Ми весело провели час: смакували матусині наїдки, пограли у футбол, подивилися цікавий фільм. Я й не помітив, як день збіг до кінця. Мої гості, подякувавши за смачне частування мамі, ще раз мене привітали і пішли додому. А я почав допомагати неньці прибирати зі столу, думаючи, що вже ніхто сьогодні до мене не завітає. Проте, гості таки ще були. Ввечері до мене завітав  хресний зі своєю дружиною. Вибачившись, що так пізно, він мене привітав і подарував книгу. Ми  всі дружно сіли вечеряти. Проте, довго сидіти за столом я не зміг: мене мучила цікавість, що це за книга. Сказавши, що втомився і хочу спати, я встав і пішов до своєї кімнати, побажавши всім доброї ночі.

         Вмостившись зручно на ліжку, я почав гортати цю книгу. Це була розповідь про життя і подвиги трьох юних братів-повстанців. Хлопцям – п'ятнадцять, сімнадцять і вісімнадцять років. Залишившись круглими сиротами (їхні батьки загинули від рук червоноармійців) брати пішли у ряди повстанців. Їхньою метою життя стала боротьба за волю і незалежність нашого народу. Вони воювали проти москалів. Кожну свою перемогу хлопці присвячували пам’яті батькам і всім іншим українцям, які полягли від рук ворогів.

         Раптом я почув якийсь незрозумілий звук. Це було схоже на постріл. Озирнувшись навкруги, побачив, що стою у лісі, а мені назустріч біжать  троє молодих повстанців.

-  Чого стоїш, що жити надоїло?  Не  бачиш, що москалі стріляють? Біжи за нами, - почув я від хлопців.

Я мерщій побіг за ними. Пробираючись крізь лісові хащі, ми опинилися у якійсь землянці. Віддихавшись трохи, я познайомився із хлопцями. Найстаршого звали Іван, середущого – Степан, а наймолодшого – Андрій. Брати ходили у розвідку, хотіли вивідати, коли будуть відправляти поїзд до Сибіру із українськими в’язнями, щоб повстанці завчасно могли підготуватися до перехоплення ешелону. Проте, на жаль, хлопців помітили. Через це їм довелося втікати під прицілом ворожих куль. Посидівши кілька хвилин у землянці, Іван тихенько вийшов подивитися, чи не видно ворогів. Та навкруги було тихо, лише чулося, як удалині сумним ключем курликали журавлі. Своєю журливою піснею вони нагадали, що скоро прийде холодна зима, і повстанцям ще важче буде переховуватися у лісах. Повернувшись до нас, Іван сказав, що можна виходити. І ми з хлопцями попрямували до їхнього полковника доповісти про результати розвідки. Дорогою брати розповідали про своє життя.

Вже два роки минуло з того часу, як загинули їхні батьки. Після трагедії юнаки вступили у лави повстанців, щоб боротися за волю свого народу. Оскільки хлопці молоді і прудкі, їх, зазвичай, посилають у розвідку. Та зважаючи на те, що брати більше нікого не мають, вони завжди ходять разом. Бо якщо один загине у бою, то інші зможуть за християнським звичаєм поховати його.

Ми йшли довго, аж раптом почули страшний звук. Хтось із братів крикнув:

-         Утікаймо!

І ми швидко побігли вперед. Гуркіт було чути звідусіль. Я зрозумів, що це стріляють у нас. Бігши останнім і не знаючи лісу, раптом перечепився за чагарник і впав. Чи це через втому, чи через страх я знепритомнів? Скільки лежав без тями – не пам’ятаю. Та коли прийшов до себе, то почув удалині тихий стогін. Я побіг туди, звідки долинав звук. Переді мною показалася страшна картина: двоє старших братів із закривавленими ранами лежали вже, не дихаючи, тільки наймолодший, Андрій, ще ледь помітно дихав, затуляючи руками поранені груди. Побачивши, що я підбіг до нього, хлопець промовив:

-         Бережи Україну, нашу неньку!

З цими словами серце повстанця також перестало битися.

Впавши на коліна, я гірко заплакав: «Невже немає уже братів?»

Раптом, зі сльозами на очах, я озирнувся навкруги і побачив, що лежу на своєму ліжку, біля мене – розгорнута книга, а за вікном – темна ніч. Я зрозумів, що це мені приснився сон. Вимкнувши світло у кімнаті, ліг знову, намагаючись заснути. Але цей сон мене ніяк не покидав. Я все думав про юних братів. Лише під ранок  задрімав.

Наступного дня була неділя. Я, як завжди, з батьками пішов до церкви. Не знаючи чому, мені було важко на серці. Вмить захотілося поставити свічку пам’яті усім героям, які віддали своє життя за наш народ. Зробивши це, сум, що закрався у моє серце, зник. І я з піднесеним настроєм достояв літургію.

Материнська молитва із дна моря підіймає

    Марта й Ігор Сидори були заможною сім`єю. Вони проживали у провінційному містечку неподалік Львова. Обоє - єдині діти у своїх родинах. Батьки Марти придбали для молодят двоповерховий будинок у містечку, а Ігоря – дорогу іномарку, а ще - немалий рахунок у банку. Молоді люди, маючи економічну освіту, добре розуміли, що гроші на місці не люблять лежати. Їх потрібно вкласти в якесь діло, щоб згодом мати немалий прибуток. Порадившись з батьками, друзями, знайомими, Марта й Ігор вирішили відкрити ресторан у своєму містечку. Знайшли просторе і гарне приміщення, яке колись слугувало їдальнею для працівників місцевого заводу, а зараз похмуро стояло без діла. Зробили ремонт й одразу поділили обов’язки. Жінка взялася за дизайн приміщення, підбір персоналу, складала меню, а чоловік виконував усі юридичні й бухгалтерські обов’язки. У день відкриття закладу молоді ресторатори дуже хвилювалися, але даремно: все пройшло прекрасно. Від їхнього ресторану всі були просто у захваті: смачні страви, цікаві розважальні програми,прекрасний інтер’єр,  увічливий персонал, а головне – помірні ціни. І, як кажуть, справа пішла. До подружжя стали звертатися з пропозиціями організовувати різноманітні свята. Заробивши вже немаленьку суму, Сидори вирішили не зупинятися на одному ресторані. Вони відкрили вже цілу мережу розважальних закладів. Справи йшли на ура!

         За цією життєвою біганиною подружжя і незчулося, як спливали роки. Здається, все у них було: прекрасний будинок, дорогі машини… Та на душі чогось сумно. У них не було дітей. Марта й Ігор не хотіли навіть думати про них. Спочатку потрібно стати міцно на ноги, поживши трохи для себе, відвідати інші країни.   

        Втіливши у життя майже більшість своїх планів, подружжя почало тепер замислюватися про дітей. Але дитячий сміх так і не лунав у їхній оселі. Спочатку Сидори зверталися до лікарів, але намарно…  А потім почали відвідувати святині. Стоячи на колінах, Марта біля кожної ікони обіцяла, що буде найкращою мамою…

            І сталося диво! Невдовзі у їхньому домі залунав веселий дитячий сміх. Бог подарував їм синочка. Назвали Богданчиком. Щастю молодих батьків не було меж. Марта, як і обіцяла, стала дуже гарною мамою. Вона присвятила себе сину. Всі організаційні справи у ресторанах виконували помічники.

            Час спливав, синочок підростав. Хлопець просто купався у батьківській любові. Марта й Ігор завжди здійснювали всі його бажання, дитячі примхи. Прохання батьків син виконував тоді, коли мав з цього зиск.

           Однокласники Богдана  любили часто їздити в Карпати. Ці класні екскурсії йому подобалися не менше, ніж подорожі з батьками за кордон. Адже тоді хлопець відчував себе трохи самостійним.

           Цього року клас знову вирішив їхати у Карпати на кілька днів. Зазвичай учні ночували у дитячих таборах, але тепер школярі заявили, що вже дорослі і будуть спати у палатках на березі річки.  Батьки завжди радо відпускали сина у гори, та цього разу тривога охопила мамине серце. Вона просила не їхати,бо відчуває щось недобре. Хлопець, звичайно, не послухав матір. Сказавши кілька нехороших слів на її адресу, заявив, що і не збирається відмовлятися від поїздки. Нехай мама нічого не вигадує!

         Подорож була захоплююча. Як і запланували, зупинилися на березі річки. Розпаливши вогонь, учні дружно заходилися готувати вечерю. Втомившись у довгій дорозі, діти швидко порозбігалися до своїх палаток.

        На небі світили ясні зорі. Була тиха і спокійна ніч. Аж раптом здійнявся вітер. Нічне небо пронизала яскрава блискавка. Почалася гроза. Прокинувшись швидше , учитель  розбудив дітей, які солодко спали у палатках. Він сказав усім  йти в автобус, щоб перечекати грозу. Майже всі школярі послухалися Василя Петровича. Лише Богдан і ще два хлопці заявили, що вони не боягузи і перечекають зливу у палатці.

          Блискавиці палахкотіли, невгасаючи між шарами хмар. Хмара була темно-темно-синя, внизу зовсім чорна. Небо здавалось надзвичайним. Природа ніби віщувала щось недобре.  А вітер не вщухав. Палатку,у якій солодко спали хлопці, невблаганний вітер зірвав і, наче пірʹїну, кинув у воду. Вони мерщій схопилися на ноги і,  стрибнувши у воду,  почали рятувати свій намет. Бурхлива течія не слухалась школярів, а відносила його все далі й далі. Двоє хлопців вирішили повернутися на берег, а Богдан продовжував рятувати свою палатку.

       Пізно,вночі, у домі Сидорів пролунав телефонний дзвінок. Їх турбував Василь Петрович. Учитель намагався пояснити, що з їхнім сином сталася біда, і його шукають рятівники служби  МНС. Вони пообіцяли робити все можливе і тримати батьків постійно у курсі справ. Цілий день рідні Богдана не знаходили собі місця. Увечері знову пролунав дзвінок. Керівник служби МНС повідомив, що пошуки були марні. Ймовірно:  хлопець потонув. Тож нехай батьки будуть готові до всього.

        Почувши такі слова, тато Ігор зблід, а мама Марта залилася гіркими сльозами. Вона не могла повірити, що її єдиного синочка, її єдиної надії та радості немає у живих… І подружжя вирішило їхати у гори та продовжувати пошуки. Вона серцем  відчуває, що син живий, тільки у небезпеці.

         Сидори часто бували у Карпатах, але на березі цієї річки - вперше. Та голос материнського серця підказував де шукати сина. І дійсно, невдовзі рятувальники знайшли Богдана. Хлопець був живий, хоч без памʹяті. Його течією викинуло на берег. Рятувальники вражені материнською інтуїцією. Богдана відразу ж доправили до лікарні. Після огляду медики поставили діагноз: пошкоджений хребет і повідомили, що невідомо, чи Богдан опритомніє, але якщо і прийде до себе, то ходити не буде.  Ці страшні слова гірким болем обпекли серце неньки…

    - Боже! Господи! Якщо ти чуєш мене, допоможи, врятуй мою кровиночку! Адже ти ж  подарував мені це велике щастя - бути матірʹю. Тож допоможи повернути здоровʹя моїй дитині, благаю Тебе, Небесний Отче!- клякнувши на коліна перед іконою Всевишнього, просила Марта для свого сина життя.

          І сталося чудо!.. Богдан вийшов із великої коми, та ходити він не зміг. Коли хлопець трохи поправився, батьки вирішили везти сина на лікування за кордон. Знайомі знайшли у Німеччині клініку, у якій роблять дуже складні операції на хребет.  Це була єдина надія: поставити сина на ноги. Проте заощаджень Сидорів було замало для операції.  Не вагаючись, батьки продали свої ресторани, адже потрібна була велика сума грошей на лікування сина. Довгих шість місяців Богдан провів у німецькій клініці.  Він переніс три складні операції. Проте, всі зусилля не були даремними. Хлопець став на ноги. Якою ж була радість батьків, коли їхній син знову почав ходити?!!

  Повернувшись додому, Богдан впав на коліна  перед батьками і вперше за весь цей час гірко заплакав.

       - Мені соромно, що не слухав вас.  Я був надто гордий і самовпевнений.              Коли бурхлива течія з великою швидкістю несла мене вперед, я злякався. Все стало чорно навкруги.  Це, напевно, я наштовхнувся на каміння, яким було вкрите дно річки.  У темряві, вдалині, розгледів яскраве світло, яке наближалося до мене. Сяйво було уже близько.  І я почув такі слова:

        - Богдане, чому ти такий невдячний? Батьки подарували тобі життя, від усього намагалися захистити, а ти цього не цінував. Твій час ще не прийшов іти в інший світ.  Ти житимеш, хоча ще довго страждатимеш. Даю тобі другий шанс для життя. Шануй батьків і завжди їх слухай. Не переймайся, що тебе течія занесла невідомо куди. Твоя матуся завжди піде за покликом серця і обов’язково  знайде тебе, -  на мить хлопець притих і далі продовжив свою розповідь.

      - Коли мені у Німеччині робили останню операцію, я увісні  знову почув цей голос і зрозумів, що скоро стану на ноги і буду ходити. Це завдяки Тобі, моя найрідніша. Я знаю: Ти щиро молилася, просила, благала  у Всевишнього про допомогу. То ж  я щиро каюся у своїй поведінці і прошу ще раз вибачити мені, дорогі мої батьки. Обіцяю, що, як виросту, обовʹязково  буду допомагати вам у нашій сімейній справі. А ще я хочу у найближчу неділю піти всією сімʹєю  у церкву. Знаю, мамо, ти часто ходила і мене завжди кликала із собою. Та я знаходив тисячу причин, щоб не йти, але тепер все буде по-іншому.  Я хочу подякувати Богу за даний  другий шанс -  жити.

       Після цих слів син міцно обійняв батьків. Усі від радості заплакали.

-         Я зрозумів, що тільки мамині слова мають магічну силу. Недарма ж у народі кажуть: «Материнська молитва із дна моря підіймає».

Без біди друга не пізнаєш

Ще рік назад Юра Вакарук і не уявляв, що у його житті відбудеться так багато подій, але, на жаль, не дуже приємних. Хлопець разом з батьками проживав у містечку Щастя, що на Донеччині. Мама працювала бібліотекарем у місцевій бібліотеці, а тато – лікарем. Всі жителі містечка вважали, що їм обов’язково має у всьому щастити, адже живуть у Щасті. І щастило. Поки  не настала весна 2014 року.

Містечко  захопили бойовики. Постріли, зруйновані будинки, страх перед смертю змушували жителів залишати свої домівки та не Вакаруків. Оскільки тато був хірургом, то він цілими днями і  ночами пропадав у лікарні. Мама на роботу і Юра на навчання не ходили, бо бібліотеку і школу терористи зруйнували. Вони цілими днями, як і більшість мешканців, що залишилися у містечку, перебували у домівках, на вулицю майже не виходили. Всі сподівалися, що найближчим часом ця стрілянина закінчиться і не потрібно буде втікати із рідного містечка. Коли  ворожий снаряд влучив у сусідній будинок, тато вирішив відправити свою сім’ю подалі від бойових дій. Юра твердо заявив, що нікуди не поїде. Але батько сказав, що він як лікар потрібен тут, а мамі самій буде важко і тому хлопець повинен їхати з нею, щоб морально і фізично допомагати.

Цього ж дня син із мамою вирішили податися у дорогу. За допомогою вони звернулися до волонтерів, які займалися перевезенням людей. Вакаруки не знали, що на них чекає, куди їх закине доля, адже, можливо, назавжди залишали рідний дім. І закинула їх доля у містечко Бровари, що неподалік Києва. Поселилися мама із сином у маленькій кімнатці гуртожитку місцевого заводу, в якому вже жили такі ж утікачі, як і вони. Гроші, які взяли Вакаруки із собою, швидко закінчилися, тож мама почала шукати роботу. Проте бібліотекар у Броварах був не потрібен. Єдине, що змогли запропонувати жінці місцеві чиновники, це роботу двірника. Жінка без вагань погодилася.

А Юра кожного дня допомагав мамі прибирати територію. Жінка не могла натішитися, який у неї добрий син. Юра прагнув не лише зробити всю важку роботу, а ще й підтримував морально свою маму, говорив, що все буде добре, що незабаром повернуться додому. Хоч хлопець і намагався посміхатися, та на душі була тривога, адже скоро літо закінчиться, йому доведеться піти у нову школу.  Чи знайде спільну мову з однокласниками, чи матиме друзів?

Ось наступила осінь. Юра, долаючи тривогу, переступив поріг нової школи. Відчуваючи страх нового учня, класний керівник пригорнула його і попросила учнів допомагати Юркові у всьому, щоб той зумів якомога швидше адаптуватися до шкільного життя. Але це прохання учні сприйняли агресивно, мовляв, приїхав не відомо звідки до нас і ми ще маємо допомагати йому? Як не намагався Юра подружитися з однокласниками, нічого з того не виходило. Агресія класу щодо хлопця щодня зростала: нема чого «східнякам» тут бути, хай забирається туди, звідки приїхав.

Одного разу однокласники вирішили показати хлопцеві «де його місце». Коли Юра вийшов зі школи, його догнало четверо однолітків і почали штовхати. Бійка тривала доти, поки хлопець не втратив свідомість. Побачивши, що Юра не рухається, борці злякалися і втекли.  Почав  накрапати дощ, його крапельки привели хлопця до тями. Юра повернувся додому. Мама  злякалася, глянувши на свого сина. Юра, приховавши правду,сказав, що був необережний і впав на мокрій дорозі. Те саме розповів і вчителям наступного дня. А до однокласників, які його били, привітався, ніби нічого не сталося. Клас не розумів поведінки Юри. Всі вважали, що сьогодні викличуть до школи їхніх батьків за вчорашню поведінку. Але хлопець нікому із дорослих нічого не розказував.

Коли на перерві однокласники запитали, чому він нікому не сказав, що його побили, Юра відповів:

- За останні півроку я багато що пережив, бачив смерть близьких, руїни  рідного міста, під звуки пострілів я навчився засинати. Хоч мені лише тринадцять років, прокидаюся вдосвіта і допомагаю мамі прибирати вулиці. Я вже не мрію про телефон чи планшет, як півроку тому, хочу лише миру і спокою, щоб я з мамою змогли повернутися додому,  щоб нас там чекав живий і здоровий тато. Ви кажете, щоб забирався звідси? Я б забрався, та немає куди, бо зараз там, де мій дім –  смерть. Бажаю, щоб ви ніколи не бачили того, що бачив я і не переживали те, що мені довелося пережити. Дуже хотів з вами подружитися, але видно не суджено…

Промовивши ці слова, Юра гірко заплакав. Він вперше плакав за останні півроку. Сил уже не було терпіти цей біль, що розривав юну душу. Однокласники зрозуміли, що вони були неправі, що Юрові і так було важко, а вони ще гірше робили йому. Дівчата  й собі розплакалися, хлопці намагалися стримувати свої емоції, хоча у багатьох очі також наповнилися слізьми. Кожен підійшов до Юри і попросив вибачення за свою поведінку.

Після уроків хлопець вперше не йшов сам зі школи. Його однокласники запросили у кафе. Діти їли смачне морозиво і розповідали один одному різні веселі історії. Хлопці запропонували Юркові свою допомогу і підтримку.

На прощання Юра  подякував всім за гарний день і сказав, що хоч їхнє містечко знищене, хоч їм доводиться поневірятися у чужих краях, але він тут знайшов справжніх друзів. Адже без біди друга не пізнаєш.